Ендрю Томас

Шамбала, оаза свІтла

про бесіди з алтайськими старовірами

біля кордону з Монголією; це свідчення досить цінне, бо в ньому

наведені конкретні місця, які проминали прочани на шляху до

Біловоддя: 'Після виснажливої подорожі, якщо не зіб'єтеся з

путі, то добудетеся солоних озер. Цей перехід украй

небезпечний. Потім ви пройдете до гір Богогорж. Звідси

починається ще небезпечніша дорога до Коку-ші. А тоді треба йти

над самим Ергором, поки не досягнеш Країни Снігів'.

Реріх пояснює, що солоні озера -- це озера в Цайдамі з

його небезпечними переходами. Богогорж він ототожнює з гірським

масивом Бурхан Будда. Кокуші -- це, безумовно, гірський хребет

Кукушілі, а високе нагір'я Ергор -- це засніжений Чантанг.

Один старий розповів Реріху про двох своїх дідів, що

вирішили знайти Біловоддя. їх не було три роки, а коли

повернулися, то розповідали сім'ям про великі дива, які бачили

в обителі мудреців. Ця розповідь відомого дослідника Азії

заслуговує серйозної уваги, бо показує, що дехто таки досягав

Біловоддя, або Шамбали. Так що легенда про Біловоддя, як і

легенда про Шамбалу, може бути народною згадкою про давню

обитель досконалих людей, які від першопочатків історії вели

людство стезею вдосконалення.

У цих блуканнях глибинною Азією багато прочан загинуло, та

дехто все ж досяг мети й залишив описи див, бачених у незнаній

землі. З цих описів видно, що прочани розповіли б куди більше

про досягнення мешканців того таємного місця, якби не поклялися

до смерті зберігати таємницю.

Подібна розповідь, що походить з монастирського джерела,

була записана у Вишенсько-Успенській обителі біля Шацька

Тамбовської губернії 1893 року. На основі давніх записів і

усних розповідей, відомих лише найосвіченішим ченцям Росії,

настоятель Володимир переказав цю історію юнакові, який після

революції емігрував за кордон. Після другої світової війни її

опублікувала російська емігрантська газета 'Новая Заря'

(Сан-Франціско, 24 квітня 1949 р.). Коли професор Юрій

Гребенщиков з Південного коледжу (Лейкленд, Флоріда) дослідив

хроніку, то дійшов висновку, що вона -- переконлива версія

однієї з багатьох прощ у Країну Білих Вод -- можливо, навіть

одна з найбільш ранніх, які знає російська історія.

Сага про Біловоддя походить з монастиря Афон у Греції,

відомого своєю стародавньою бібліотекою і суворою дисципліною

схильних до містицизму ченців, що живуть на відособленій горі.

Саме тут молодий слов'янський чернець Сергій провів кілька

років перед поверненням з Візантії, в перші роки після введення

християнства на Русі. Повернувшись у Київ, отець Сергій, якому

тоді було не більше тридцяти років, розповів князеві Володимиру

легенду про загадкову країну на Сході -- Царство Білих Вод, де

панують доброчесність і справедливість. То був час, коли

руський князь споряджав послів до Візантії та Риму, прагнучи

прилучити Русь до християнської цивілізації.

Володимира настільки захопила розповідь про легендарну

країну, що 987 року він спорядив і послав велику експедицію на

чолі з Сергієм на пошуки цієї азіатської країни. Він виходив з

того, що місія може завершитися приблизно за три роки. Проте

минули роки й десятиліття, а ніяких звісток від посольства не

було, і її сумна доля стала очевидною.

1043 року в Києві з'явився старезний чоловік і заявив, що

він і є чернець Сергій, якого Володимир послав шукати Країну

Чудес в Азії. Враженим ченцям він повідав дивовижну історію,

яка, очевидно, була відповідно записана й збереглася серед

християнських містиків у російських монастирях.

Отець Сергій розповів, що наприкінці другого року їхньої

виснажливої подорожі на Схід вони вже втратили багато людей і

тварин. У пустельній місцевості, яка може бути Казахстаном,

караванові тралилася безліч кістяків людей, коней, верблюдів і

мулів. Усіх так налякало побачене, що вони навідріз відмовилися

йти далі; лише двоє погодилися супроводжувати Сергія. Але і цих