Ендрю Томас

Шамбала, оаза свІтла

докупи всі уривки інформації щодо Шамбали,

то постає виразна картина реального існування цієї обителі

вищих істот, для яких час і простір не становлять перепон. На

жаль, окремі натяки нечіткі, хоча мають вони неабияку вагу. Ця

неясність і спричинює труднощі, з якими стикається кожен, хто

прагне знати всю правду про Шамбалу -- місто бодісатв. Ця

неясність збільшується і тим, що ламаїстські мудреці воліють

замовчувати цю таємницю, найсвященнішу в езотеричному буддизмі.

1920 року в Урзі (нині Улан-Батор, Монголія) можна було

чути, як монгольські вершники співають військову пісню про

війну Північної Шамбали. Коли Реріх подарував свою картину

'Рігден Джапо, Правитель Шамбали' урядові Монголії, її прийняли

з глибокою пошаною, і було навіть вирішено збудувати для неї

спеціальний храм. І хоча відомо, що міфи впливають на народ, чи

не додає сказане дечого до поширеної в Азії віри? Колись

Далай-лама їхав із Лхаси в Монголію. В одному місці люди й

тварини почали труситися без видимої причини. Далай-лама

пояснив це тим, що експедиція зайшла в заборонену зону Шамбали,

психічні вібрації якої занадто сильні для мандрівників.

Є думка, що навіть деякі європейці досягали Шамбали. У

1860 році один учений і член Національного географічного

товариства відвідав Індію. Повернувшись у Європу, він був

присутнім на придворній церемонії, а тоді знову подався на

Схід, де й зник. Чи не отримав він перепустку в Шамбалу від

Панчен-лами з монастиря Таші Лхунпо поблизу Шігадзе? Всі ці

повідомлення недостатньо переконливі, аби робити з них

однозначні висновки. Але вони, звичайно, додають певної

виразності території, реальність якої відома хіба втаємниченим

Сходу і Заходу. Відомо, що настоятель монастиря Фу-Тайшань у

Китаї написав книгу 'Червоний шлях до Шамбали', перекладу якої

на жодну мову немає. Найбільш освічені лами з монастиря

Морулінг у Лхасі час від часу відвідують віддалене місце в

Гімалаях, звідки вже не повертаються.

Наведені факти щодо Шамбали стосуються різних народів і

країн: Монголії, Тібету, Індії та Китаю. Поза сумнівом, сфера

впливу Шамбали величезна, а її вік украй давній. Вже цього

досить, аби надати конкретності цьому переказу.

Наступні розділи книги подадуть історичні факти, які ще

чіткіше окреслять реальність Міста Мудрості.

4. ЧЕРЕЗ АЗІЮ

Вивчення записок мандрівників дозволяє досить певно

окреслити контури Обителі Мудреців. У вересні 1935 року мені

пощастило зустрічати Миколу Реріха в Шанхаї, коли він

повертався з експедиції в Центральну Азію. Він розповідав мені

про Гобі. Море чорного гравію тягнеться за обрій. Нестерпна

спекота сліпучого сонця вдень, іній на землі вночі. Те схоже на

мандрівку по Місяцю. В імлі над ними виднів Молочний Шлях. З

настанням ночі зорі сяяли як лампи на темному небі, таке сухе й

прозоре було повітря. Та бували дні, коли здіймалася стіна пилу

й укривала світ, наче ковдрою. Через цю запону сонце видавалося

червоною кулею. Коли здіймалася піщана буря, тварин і людей

охоплювало сум'яття.

Мандрівник подолав тисячі кілометрів і нарешті завершив

свою дослідницьку працю. Він повернувся до цивілізації і

розповів про свої враження недовірливому слухачеві. Поведінка

його якоюсь мірою зрозуміла: оповідач прибув із зовсім іншого

світу, а все нове, дивне й незвичне завжди сприймається з

сумнівом.

Скажімо, раптова поява витончених пахощів, мовби якогось

фіміаму, але не в храмі, а в серці Гобі, в кам'яній пустелі, що

простяглася на сотні кілометрів навсібіч. Ніде й сліду храму чи

житла, проте всі учасники експедиції одночасно відчувають ці

пахощі. Реріх розповідав, що таке траплялося кілька разів і що

годі це якось пояснити.

Відома орієнталістка Олександра Девід-Ніл і собі згадує

пам'ятний випадок, що стався в місті Дзекундо (Східний Тібет),

у пустельній місцевості. Там вона зустріла одного барда, про